На пагорбах мальовничого Баєва, поміж медових ароматів, лине слава про Івана Душака — людину, що втілює собою не лише працелюбність і майстерність, а й дух справжнього українського патріота. Його тут називають по-рідному — «Баївська легенда», бо чи не кожна хвилина його життя наповнена змістом, творчістю і любов’ю до рідної землі.
Хто такий Іван Душак?
Іван Анастасійович — знаний бджоляр, директор Клубу-музею села та Волинського бджільництва, майстерний художник і глибоко віруюча людина, яка кожною своєю справою прагне залишити по собі світло. Його дитинство — то ніжне поєднання праці й натхнення. Батьки трудилися в колгоспі, а дідусі лікували людей і тварин. Особливою була мати — тонка душа з любов’ю до вишивки. Саме вона першою побачила художній хист у сина: попросила намалювати візерунок, який потім перетворила у вишиту картину. І цей перший зошитовий ескіз став стартом для багатьох подальших робіт. Малювання стало для Івана відкриттям. Після навчання в ПТУ його покликала армія — строкову службу проходив у Ленінграді, де й здобув художню освіту. Там прикрашав військові приміщення, творив бойові плакати, писав солдатські сцени. Згодом, уже після демобілізації, відмовився від служби в міліції — не тому, що не зміг, а тому що душа не лежала. Медицина виявила слабкий слух, але це лише відкрило шлях до іншої долі.
Історія про кожушок і кохання
Із теплотою в голосі Іван згадує, як одного разу у клубі випадково забруднив фарбою новий кожушок дівчини Зої. Сльози, вибачення — і… вишняк. А за ним — перша прогулянка, перші розмови, перше «проведу додому». Ця історія стала початком їхнього спільного життя. Цікаво, що історія кохання в їхніх родинах мала глибше коріння: дід Івана кохав бабусю Зої, батько — її матір.
Життя в ритмі вулика
Працював водієм, возив брагу й спирт, але доля знову скерувала до творчої справи. Колгоспна пасіка, якою опікувався тесть, потребувала молодших рук. І згодом саме Іван став її новим господарем. З 14 вуликів пасіка зросла до 110. Бджоли стали не просто працею, а способом життя. До сьогодні його дружина, донька, зять і онуки допомагають на пасіці, адже це вже — справа сімейна.
Музей Волинського бджільництва: тут пахне історією і медом
Досвід, мудрість і любов до минулого вилились у ще одну важливу справу — створення Клубу-музею села та Волинського бджільництва. Тут зібрано понад 2500 експонатів: від кавомолки 1812 року до ткацького верстата 1877-го. Тут же — старовинна піч, змурувана руками самого господаря. Це місце стало храмом пам’яті, культури і медового затишку.
Пам’ять, що живе у серці
Іван Анастасійович — ще й дослідник історії рідного Баєва. У клубі він зібрав товсті папки з архівами, фотографіями, родоводами мешканців села. Його мрія — знайти людину, яка зможе на основі цього матеріалу написати книгу про Баїв.
Сила родини і молитви
Разом із Зоєю Зосимівною, яку в селі називають другою половинкою його душі, Іван виховав доньку, опікується онуками. Один із них нині боронить Україну на фронті. Подружжя продовжує працювати, молитися, чекати Перемоги — аби знову обійняти своїх, аби мир знову оселився в кожному домі.
“Мрію, щоб настав той день, коли всі наші захисники повернуться живими. А доти — малюю, працюю і тримаю бджіл, бо в цьому — життя”, — каже Іван Душак.
І нехай Господь береже цю подружню пару — світло в їхніх очах, праця в руках і любов до України в серці — це приклад того, як великі справи творяться в маленьких селах.
