Президент України і Національна поліція повідомили про затримання підозрюваного у вбивстві українського політика Андрія Поробія.
Затриманого знайшли на Хмельниччині, де він переховувався після злочину. Поки що ніяких деталей, які б могли вказати на мотиви злочину, немає. Хоча вже зараз говориться про можливість наявності у скоєнні злочину російського сліду. Очевидним є те, що підозрюваний готувався до скоєння злочину досить довгий час і під час своїх дій навіть переконався в тому, що йому вдалося знищити жертву. Після аж восьми пострілів в бік колишнього голови Верховної Ради України. Ну і поки що Національна поліція говорить, що не простежує зв’язку цього злочину із попереднім гучним вбивством у Львові. Вбивством колишньої депутатки Верховної Ради України Ірини Фаріо.
Очевидним, принаймні, є те, що поодинокі вбивці дійсно можуть бути непов’язані між собою, але можуть бути частиною більш широкої мережі зусиль, які сьогодні пов’язані із бажанням керівництва Російської Федерації підготуватися до того часу, коли Росія намагатиметься здійснювати контроль над Україною вже не військовими, а насамперед політичними і економічними засобами. Не варто думати, що в Москві не розглядають ситуацію, за умов якої Кремлю не вдасться окупувати всю територію України.
Грузія – не Україна
І тоді питання того, які сили будуть здійснювати управління цією частиною території нашої держави, яку в Москві після багаторічної війни не вдасться захопити, буде для президента Російської Федерації та російського керівництва принциповим. І для того, щоб нагадати, як працює такий механізм, варто звернутися у бік Грузії, яка у 2008 році також стала жертвою війни, яка була спрямована насамперед на перетворення цієї країни на російський сателіт і збереження контролю над бунтівними російськими протекторатами на території Грузії, колишніми радянськими автономіями у складі Грузинської РСР. Але разом із цим багато хто вважає, що українські і грузинські приклади не можна порівнювати, тому що у Грузії війна потім була кілька днів, а в Україні вона відбувається вже кілька років поспіль і невідомо, коли закінчиться.
На це можна відповісти, що Грузія знаходилася у конфлікті з Російською Федерацією набагато довше, ніж Україна. Адже територіальні проблеми Кремлем були створені для Грузії у 1991 році, а Україна зазнала територіальних втрат з боку Росії тільки у 2014 році. Хоча скоро терміни конфліктування двох держав з колишньою митрополією будуть близькими до порівняння.
Є ще одна важлива відмінність між Україною та Грузією, яка може здаватися досить корисною російському політичному керівництву. У Грузії ніколи не було питання національної ідентичності, яка б розділяла мешканців цієї країни. Розділяє, хіба що, політичну платформу.
Однак Грузія – це країна, в якій ніколи не повставало питання, якою мовою говорити, які книжки читати і що вважати рідно. Навіть у радянські часи, коли комуністи намагалися вилучити з Конституції Грузинської РСР статтю про державність грузинської мови, мешканці Тбілісі, насамперед молодь, вийшли на вулиці у безпроцедентному акті протесту, який призвів до того, що стаття про рідну мову була повернута до Конституції Грузинської РСР. І це у брежневські часи.
Уявити собі такий хід подій в радянській Україні було неможливо, тому що українська ідентичність була надійно розтоптана імперським режимом ще в часи царських рішень щодо української мови і культури. Я вже не кажу про русифікацію часів комунізму. Таким чином, Росії є на що сподіватися.
Арістович говорить про тих, хто під ударом
На цивілізаційний конфлікт ідентичності, який нікуди не дівся, і рано чи пізно приводить до бажання знайти спільну мову з колишнім окупантом, скільки б ракет і безпілотників він не направляв би у бік жертв. І таким чином, для того, щоб Україна повернулася туди, де її бачать в Росії, потрібно після закінчення війни, якою б довгою і жорстокою вона не була, прибрати з політичного поля України найбільш яскравих носіїв української ідентичності і найбільш серйозних захисників її розвитку поза російською сферою впливу. Це настільки очевидні задачі, що про них говорять навіть такі союзники Москви, як Арістович, що чітко визначають тих, кого, на їхню думку, мали б прибрати ті самі спецслужби, з якими ці люди очевидно надійно співробітничують з часу, коли їхні цінності співпали із цінностями КГБ і путінського режиму.
Так що дивуватися тому, що поодинокі вбивці українських політиків можуть не мати взаємим між собою, але бути інструментом підготовки Росією нових геополітичних і цивілізаційних пасток для України за допомогою знищення україноцентричних українських політиків і створенню умов для перемоги на політичному полі України тих, хто буде сприяти поверненню України до російської сфери впливу після війни. Тим більше мова буде йти про фрустроване суспільство у зруйнованій державі. Мені здається, навіть і пояснювати не потрібно.
Я вже не кажу про те, що ніхто не заважатиме Росії встановити атмосферу терору і продовжувати боротьбу з українськими політиками. Але і після війни, якщо головним завданням влади буде не побудова україноцентричної української цивілізації, а саме збереження влади в руках тих, чиї погляди на світ будуть співпадати з поглядами більшості українського суспільства і таким чином будуть далекими від побудови цієї української ідентичності, успіх якої тільки один і може врятувати Україну від зникнення з політичної мапи світу, навіть за умови, що Україна зможе вибратися з лап хижака після цієї жахливої війни.
